Це - мій тато Микола Андрійович Богдан. Його не стало 12 квітня 2000 року через інсульт.
А це - загорнутий у ковдру мій син Микола Сергійович Богдан, який народився 12 квітня 2015 року на сам Великдень.
Чому так сталося, що у дідуся й онука однакові імена і прізвища? (Про збіг дат я вже мовчу, бо надто сакральні речі...)
Прізвище - бо мій чоловік погодився взяти моє після одруження (я-бо своє прізвище за жодні багатства не хотіла втрачати, а він волів мати одне прізвище зі мною ))))
Щодо імені - не все так просто. Звісно, сина названо на честь дідуся. Також, можливо, на честь мого улюбленого поета Миколи Вінграновського. Але ми з чоловіком ще до моєї вагітності знали, що у нас буде син Микола, і ось чому.
Чоловік після знайомства зі мною почав регулярно відвідувати Святопокровську Подільську церкву, що на Подолі в Києві (біля Узвозу внизу). Там є ікона святого Миколая, захована зліва від вівтаря. Якось, здається, вже після нашого весілля, чоловік підійшов до цієї ікони і стояв перед нею. І він почув голос, який сказав: "Назвеш сина Миколою".
Відтоді ми знали, що у нас має бути син, і ім'я його вже відоме. Почали молитися про дарування сина, і через кілька місяців молитов випала нагода потрапити на літній музичний фестиваль до Раківця у Львівській області - але сам фестиваль, гадаю, був лише зовнішнім приводом, щоб нас туди привести, а головне в цьому всьому було цілюще джерело, яким славиться це село. Ми, звісно, в те джерело не забарилися зануритися, і того ж літа син погодився до нас завітати )))
А тепер - про саме народження. Ні, спершу про вагітність. Під час вагітності лікарі лякали мене тим, що в мене начебто проблеми з серцем і я навіть, можливо, не зможу народити сама, спрямовували народжувати у ПАГ (Інститут педіатрії, акушерства і гінекології - це така понура установа, куди спрямовують усіх, хто має серйозні проблеми зі здоров'ям, але хоче народити). У самому ПАГу лікар послухав моє серце через лікарський навушник і сказав, що народити самостійно я зможу лише у них. Зважаючи на те, що в житті мені доводилося стрибати з парашутом, ходити в гірські походи і взагалі витримувати досить серйозні фізичні навантаження, я вирішила лікарям не повірити і звернулася в Інститут Амосова - там мене перевірили на спеціальному апараті і сказали, що я таки можу народжувати у звичайному пологовому.
Отже, було проведено серйозне опитування знайомих, відвідано кілька курсів з підготовки до пологів - за результатами було обрано найкращого лікаря-акушера міста Києва (імені тут не називатиму, але кому цікаво - пишіть у приват). Було домовлено з лікарем про пологи, укладено угоду з пологовим будинком, заплачено благодійний внесок... Планували ми пологи партнерські, чоловік хотів бути поруч зі мною весь час.
Протягом усієї вагітності я щодня молилася про успішні пологи, звісно, й ікону Матері Божої - Помічниці в пологах удома ми мали...
Наприкінці 39-го тижня вагітності лікарка в поліклініці вирішила спрямувати мене в лікарню вже - її хвилював мій тиск, що був начебто зависоким, хоча почувалася я цілком нормально. Це була саме Страсна П'ятниця, перед Великоднем, мені виписали направлення, щоб я лягала у домовлений пологовий будинок... Але, оскільки я почувалася нормально й аж ніяк не хотіла стрічати Великдень у лікарні, відпросилася і наполягла, щоб мене відпустили додому... У п'ятницю ввечері ми з чоловіком сходили на гарну службу з винесенням плащаниці у нашу улюблену Покровську церкву, у суботу я цілий день прибирала в домі, все вимила і вичистила, закінчила перестановку у кімнатах, що була необхідна для появи нового члена сім'ї, ми з чоловіком наробили пасок і писанок... І лягли спати в очікуванні великого свята.
У неділю, на світле свято Великодня, я прокинулася близько 5-ї ранку і відчула, що в мене почалося те, що називається медичною мовою "провісники пологів". Зазвичай вони бувають за кілька годин до початку пологів. "Отже, може початися за кілька годин", - подумала я і зраділа. Була спокійна, адже на всіх курсах нам розповідали, що перші пологи зазвичай тривають у середньому 10-12 годин, стадія переймів триває годин 5-6, тож за цей час цілком можна взяти свої сумки, доскладати те, що не досклали, і доїхати до пологового.
Близько 5:30 у мене почалися перейми. З курсів підготовки ми знали, що треба фіксувати тривалість переймів та інтервал між ними, щоб визначити, чи довго ще сидіти вдома, чи вже їхати в пологовий. Тож чоловік узявся фіксувати. Паралельно ми почали доскладати те, що мали скласти в останній момент (документи, гроші тощо) - все решта в трьох величезних сумках було складено і підписано заздалегідь.
І ось раптом чоловік виявив, що перейми тривають по хвилині з інтервалом 2 - 1 хвилина - а це вже навіть не активна, а перехідна стадія пологів, тобто - стадія перед власне самим народженням. Він подзвонив лікарці, з якою ми домовлялися, вона сказала їхати в пологовий. Я ж відчула, що не те що їхати - навіть встати і вдягтися не зможу, мене інстинктивно поставило на коліна - так я і стояла, відчуваючи, що хочу тужитися і що дитина вже йде, я відчувала її голівку ))) Про що чоловікові і повідомила.
Лікарка по телефону наказала чоловікові, щоб він у такому разі йшов мити руки і приймав дитину. Чоловік пішов до ванни. Поки він мив руки, я несподівано побачила у себе на руках голову дитини, а в наступний момент - її всю. Все відбулося абсолютно інстинктивно, я зовсім не тужилася, лише намагалася правильно дихати, як нас навчали на курсах, і то не дуже виходило, бо мені перехоплювало подих. Моє тіло зробило все абсолютно самостійно, без участі мого мозку, воно знало і робило все само, я лише спостерігала... Останні перейми, які зафіксував чоловік, закінчилися о 6:09, тобто ми припускаємо, що народження сталося десь о 6:15 - через 45 хвилин після початку переймів... А не через 10-12 годин, як ми очікували і як воно зазвичай буває...
Швидка, яку ми викликали ще до народження, прибула вже після звершеного факту - у бригаді було двоє чоловіків, їх наявність немовляти на руках заскочила зненацька, вони не знали, що робити, задзвонили й викликали іншу бригаду. Ми тим часом зробили те, що нас учили на курсах, - що треба покласти дитину на маму, вдягнути на малюка шапочку і шкарпетки, накрити ковдрочкою... Все це ми з чоловіком зробили самостійно, він же перерізав пуповину як батько ))))
Отже, вже з малюком швидка повезла мене до пологового - не до того, з яким ми домовлялися, бо той був далеко, а до найближчого, 2-го, що на Оболоні, біля Церкви Покрови Пресвятої Богородиці на Мостицькій - її я бачила з вікна своєї післяпологової палати.
У лікарні мене з дитиною забрали на завершення всіляких лікарняних нюансів (вигнання плаценти, накладання швів на розрив), а чоловіка зі мною не пустили. Тому особливо зворушливим був момент, коли одна лікарка почала мене суворо допитувати, чому ми так пізно надійшли до медичної установи. Мої кволі пояснення про швидкісні пологи вона побила залізними логічними аргументами про те, що перейми почалися о 5:30, а до лікарні ми надійшли о 7:30, і завершила карколомним питанням: "Що ви робили дві години???" Тут я вже геть розгубилася, бо ж очевидно, що не гуляли, але ці всі речі мав би пояснити мій чоловік, а його й не було... Тому, мабуть, я в її очах зазнала поразки, хоча не знаю )))
Шви мені накладали під наркозом, коли я прийшла до тями, побачила, що мій син спокійно спить на окремому столику далеко від мене, а я лежу під крапельницями і не можу до нього дотягтися. Так я лежала години чи не дві, вкрай нудьгуючи і чекаючи, коли вже хтось прийде. Час від часу заходили добрі жіночки, щось перевіряли-міряли-мили, одна принесла пасочку і привітала: "Христос воскрес!" І тоді я відчула, що таки так - воістину воскрес!!!Нас нарешті перевели у післяпологову палату близько 11 ранку, ми попросили платну, щоб бути разом із чоловіком цілодобово - в інші палати відвідувачів пускали лише за годинами, а чоловік хотів весь час бути поруч. І це було доречно, бо перші дні мені вельми крутилася голова, коли я вставала, чоловік був нянькою і мені, і малому - не знаю, як би я там вижила без нього.
Нас виписали лише на 6-й день, а не на 3-й, як зазвичай, не тому, що були якісь проблеми (хоча мене знову намагалися переконати, що в мене зависокий тиск, а він був такий, як і весь час під час вагітності) - а тому, що, як казали, "У вас особливий випадок, ми хочемо за вами поспостерігати". Не знаю, чи спостереження за нами привело до якихось видатних медичних відкриттів, але ми були дуже щасливі нарешті потрапити додому, туди, де мій син власне і з'явився на світ.
Усе це я пишу так детально з однією метою - розповісти людям, як буває, коли молишся, коли просиш і коли віриш. Бо є Хтось, Хто все це спланував і звершив так досконало, як я ніколи б не змогла подужати зробити сама. Маю відчуття внутрішнього щастя, що все відбулосяч саме так, а не інакше, що мій син народився вдома, перед іконами, які висять у нас на стінах, і що я сама зловила його власними руками.
Хоча, звісно, лікарі мене сварили і сваритимуть, бо ж ми ризикували, бо могло статися таке, таке і ще таке... Але ж я знаю, що не могло!
Адже, синку, якщо вже я зловила тебе, то більше не випущу. Адже і нас тримає у руках Той, Хто тримає весь світ...
Молімося завжди. Це єдине, на що ми спроможні.
