?

Log in

No account? Create an account
fotynija
17 June 2015 @ 01:43 pm

З лютого 2014-го, з часів розстрілів на Майдані, нічого поетичного не писалося. Аж у післяпологовій палаті, доки чоловік із сином спали, щось почало складатися і ось доскладалося нарешті.


Смарагд. Спомин

Той, Хто господар усього багатства і слави,

Хто найповніше утілення сили й краси,

Тихо стоїть під дверима, забувши забави,

Терпляче жде, щоб Його увійти запросили.

Ти є владар самоцвітів, усіх до одного.

Що ж Тобі так до камінчика в грудях моїх,

Що - тільки скельце: не цінне воно ні для кого;

Тільки уламок безбарвний, байдужий для всіх.

Ти ж визираєш, пильнуєш, пантруєш, Ти дишеш, -

Ти, що за ним кожна дрібка з пустельних пісків

Плаче й голосить: "Пощо нас самих тут полишив?"

Ти, за яким тужать дзвони і кличуть дзвінки.

Скільки таких, що про Тебе у кожному слові

Славу співають і хвалять імення святе!

Чом же жадаєш Ти саме моєї любові,

Нащо чекаєш при вході у серце пусте,

Що добирало сапфіри блискучі для себе

І не надбало нічого, крім власних бажань?

Ти ж захотів, щоб любили Тебе - через Тебе,

Не задля всіх твоїх благ, і могуття, і знань;

Не як владику світів - як хлоп'ятко грайливе,

Тож і приходиш до нас через жвавих хлоп'ят,

Через квітки безборонні й туманисько сиве,

Через пташок безтурботних, що сповнюють сад.

Вчиш їх любити без жодних причин і умовин,

Щоб ми так само любили Тебе - без причин.

Як це можливо - десь мріє смарагдовий спомин;

Як це здійснити - підкажеш лише Ти один.

Стопи Твої - то лілеї у білому цвіті,

Золотом чистим мовчання Твоє між людей.

Той, Хто є власник ключа до замків всіх на світі,

Став засоромлено біля порога і жде.


 
 
fotynija
Це - мій тато Микола Андрійович Богдан. Його не стало 12 квітня 2000 року через інсульт.



А це - загорнутий у ковдру мій син Микола Сергійович Богдан, який народився 12 квітня 2015 року на сам Великдень.



Чому так сталося, що у дідуся й онука однакові імена і прізвища? (Про збіг дат я вже мовчу, бо надто сакральні речі...)

Прізвище - бо мій чоловік погодився взяти моє після одруження (я-бо своє прізвище за жодні багатства не хотіла втрачати, а він волів мати одне прізвище зі мною ))))

Щодо імені - не все так просто. Звісно, сина названо на честь дідуся. Також, можливо, на честь мого улюбленого поета Миколи Вінграновського. Але ми з чоловіком ще до моєї вагітності знали, що у нас буде син Микола, і ось чому.

Чоловік після знайомства зі мною почав регулярно відвідувати Святопокровську Подільську церкву, що на Подолі в Києві (біля Узвозу внизу). Там є ікона святого Миколая, захована зліва від вівтаря. Якось, здається, вже після нашого весілля, чоловік підійшов до цієї ікони і стояв перед нею. І він почув голос, який сказав: "Назвеш сина Миколою".

Відтоді ми знали, що у нас має бути син, і ім'я його вже відоме. Почали молитися про дарування сина, і через кілька місяців молитов випала нагода потрапити на літній музичний фестиваль до Раківця у Львівській області - але сам фестиваль, гадаю, був лише зовнішнім приводом, щоб нас туди привести, а головне в цьому всьому було цілюще джерело, яким славиться це село. Ми, звісно, в те джерело не забарилися зануритися, і того ж літа син погодився до нас завітати )))



А тепер - про саме народження. Ні, спершу про вагітність. Під час вагітності лікарі лякали мене тим, що в мене начебто проблеми з серцем і я навіть, можливо, не зможу народити сама, спрямовували народжувати у ПАГ (Інститут педіатрії, акушерства і гінекології - це така понура установа, куди спрямовують усіх, хто має серйозні проблеми зі здоров'ям, але хоче народити). У самому ПАГу лікар послухав моє серце через лікарський навушник і сказав, що народити самостійно я зможу лише у них. Зважаючи на те, що в житті мені доводилося стрибати з парашутом, ходити в гірські походи і взагалі витримувати досить серйозні фізичні навантаження, я вирішила лікарям не повірити і звернулася в Інститут Амосова - там мене перевірили на спеціальному апараті і сказали, що я таки можу народжувати у звичайному пологовому.

Отже, було проведено серйозне опитування знайомих, відвідано кілька курсів з підготовки до пологів - за результатами було обрано найкращого лікаря-акушера міста Києва (імені тут не називатиму, але кому цікаво - пишіть у приват). Було домовлено з лікарем про пологи, укладено угоду з пологовим будинком, заплачено благодійний внесок... Планували ми пологи партнерські, чоловік хотів бути поруч зі мною весь час.

Протягом усієї вагітності я щодня молилася про успішні пологи, звісно, й ікону Матері Божої - Помічниці в пологах удома ми мали...

Наприкінці 39-го тижня вагітності лікарка в поліклініці вирішила спрямувати мене в лікарню вже - її хвилював мій тиск, що був начебто зависоким, хоча почувалася я цілком нормально. Це була саме Страсна П'ятниця, перед Великоднем, мені виписали направлення, щоб я лягала у домовлений пологовий будинок... Але, оскільки я почувалася нормально й аж ніяк не хотіла стрічати Великдень у лікарні, відпросилася і наполягла, щоб мене відпустили додому... У п'ятницю ввечері ми з чоловіком сходили на гарну службу з винесенням плащаниці у нашу улюблену Покровську церкву, у суботу я цілий день прибирала в домі, все вимила і вичистила, закінчила перестановку у кімнатах, що була необхідна для появи нового члена сім'ї, ми з чоловіком наробили пасок і писанок... І лягли спати в очікуванні великого свята.

У неділю, на світле свято Великодня, я прокинулася близько 5-ї ранку і відчула, що в мене почалося те, що називається медичною мовою "провісники пологів". Зазвичай вони бувають за кілька годин до початку пологів. "Отже, може початися за кілька годин", - подумала я і зраділа. Була спокійна, адже на всіх курсах нам розповідали, що перші пологи зазвичай тривають у середньому 10-12 годин, стадія переймів триває годин 5-6, тож за цей час цілком можна взяти свої сумки, доскладати те, що не досклали, і доїхати до пологового.

Близько 5:30 у мене почалися перейми. З курсів підготовки ми знали, що треба фіксувати тривалість переймів та інтервал між ними, щоб визначити, чи довго ще сидіти вдома, чи вже їхати в пологовий. Тож чоловік узявся фіксувати. Паралельно ми почали доскладати те, що мали скласти в останній момент (документи, гроші тощо) - все решта в трьох величезних сумках було складено і підписано заздалегідь.

І ось раптом чоловік виявив, що перейми тривають по хвилині з інтервалом 2 - 1 хвилина - а це вже навіть не активна, а перехідна стадія пологів, тобто - стадія перед власне самим народженням. Він подзвонив лікарці, з якою ми домовлялися, вона сказала їхати в пологовий. Я ж відчула, що не те що їхати - навіть встати і вдягтися не зможу, мене інстинктивно поставило на коліна - так я і стояла, відчуваючи, що хочу тужитися і що дитина вже йде, я відчувала її голівку ))) Про що чоловікові і повідомила.

Лікарка по телефону наказала чоловікові, щоб він у такому разі йшов мити руки і приймав дитину. Чоловік пішов до ванни. Поки він мив руки, я несподівано побачила у себе на руках голову дитини, а в наступний момент - її всю. Все відбулося абсолютно інстинктивно, я зовсім не тужилася, лише намагалася правильно дихати, як нас навчали на курсах, і то не дуже виходило, бо мені перехоплювало подих. Моє тіло зробило все абсолютно самостійно, без участі мого мозку, воно знало і робило все само, я лише спостерігала... Останні перейми, які зафіксував чоловік, закінчилися о 6:09, тобто ми припускаємо, що народження сталося десь о 6:15 - через 45 хвилин після початку переймів... А не через 10-12 годин, як ми очікували і як воно зазвичай буває...

Швидка, яку ми викликали ще до народження, прибула вже після звершеного факту - у бригаді було двоє чоловіків, їх наявність немовляти на руках заскочила зненацька, вони не знали, що робити, задзвонили й викликали іншу бригаду. Ми тим часом зробили те, що нас учили на курсах, - що треба покласти дитину на маму, вдягнути на малюка шапочку і шкарпетки, накрити ковдрочкою... Все це ми з чоловіком зробили самостійно, він же перерізав пуповину як батько ))))

Отже, вже з малюком швидка повезла мене до пологового - не до того, з яким ми домовлялися, бо той був далеко, а до найближчого, 2-го, що на Оболоні, біля Церкви Покрови Пресвятої Богородиці на Мостицькій - її я бачила з вікна своєї післяпологової палати.



У лікарні мене з дитиною забрали на завершення всіляких лікарняних нюансів (вигнання плаценти, накладання швів на розрив), а чоловіка зі мною не пустили. Тому особливо зворушливим був момент, коли одна лікарка почала мене суворо допитувати, чому ми так пізно надійшли до медичної установи. Мої кволі пояснення про швидкісні пологи вона побила залізними логічними аргументами про те, що перейми почалися о 5:30, а до лікарні ми надійшли о 7:30, і завершила карколомним питанням: "Що ви робили дві години???" Тут я вже геть розгубилася, бо ж очевидно, що не гуляли, але ці всі речі мав би пояснити мій чоловік, а його й не було... Тому, мабуть, я в її очах зазнала поразки, хоча не знаю )))

Шви мені накладали під наркозом, коли я прийшла до тями, побачила, що мій син спокійно спить на окремому столику далеко від мене, а я лежу під крапельницями і не можу до нього дотягтися. Так я лежала години чи не дві, вкрай нудьгуючи і чекаючи, коли вже хтось прийде. Час від часу заходили добрі жіночки, щось перевіряли-міряли-мили, одна принесла пасочку і привітала: "Христос воскрес!" І тоді я відчула, що таки так - воістину воскрес!!!


Нас нарешті перевели у післяпологову палату близько 11 ранку, ми попросили платну, щоб бути разом із чоловіком цілодобово - в інші палати відвідувачів пускали лише за годинами, а чоловік хотів весь час бути поруч. І це було доречно, бо перші дні мені вельми крутилася голова, коли я вставала, чоловік був нянькою і мені, і малому - не знаю, як би я там вижила без нього.

Нас виписали лише на 6-й день, а не на 3-й, як зазвичай, не тому, що були якісь проблеми (хоча мене знову намагалися переконати, що в мене зависокий тиск, а він був такий, як і весь час під час вагітності) - а тому, що, як казали, "У вас особливий випадок, ми хочемо за вами поспостерігати". Не знаю, чи спостереження за нами привело до якихось видатних медичних відкриттів, але ми були дуже щасливі нарешті потрапити додому, туди, де мій син власне і з'явився на світ.

Усе це я пишу так детально з однією метою - розповісти людям, як буває, коли молишся, коли просиш і коли віриш. Бо є Хтось, Хто все це спланував і звершив так досконало, як я ніколи б не змогла подужати зробити сама. Маю відчуття внутрішнього щастя, що все відбулосяч саме так, а не інакше, що мій син народився вдома, перед іконами, які висять у нас на стінах, і що я сама зловила його власними руками.

Хоча, звісно, лікарі мене сварили і сваритимуть, бо ж ми ризикували, бо могло статися таке, таке і ще таке... Але ж я знаю, що не могло!

Адже, синку, якщо вже я зловила тебе, то більше не випущу. Адже і нас тримає у руках Той, Хто тримає весь світ...

Молімося завжди. Це єдине, на що ми спроможні.
 
 
fotynija
28 March 2015 @ 08:36 pm
І ось надійшов час написати пост вдячності, бо до мене доїхали паперові примірнички моєї другої книжкової дитинки. Вона народжувалася щось трохи менше ніж три роки, бо завжди бракувало когось, хто б давав дружніх копняків і організовував творчий колектив, а сам автор, як показує досвід, ширяє у хмарах і завжди має важливіші справи. Однак якимось дивом усе склалося завдяки перетину різноманітних шляхів людей, дій і фінансових потоків. Для мене важливо, що над книжкою працювали люди, дорогі моєму серцю, тому хочу висловити якнайщирішу вдячність: видавцеві Антону Санченку за багаторічну терплячість, художниці Софії Атлантовій за чудові барокові малюнки, дизайнеру і верстальнику Миколі Леоновичу за фаховий дизайн і верстку, Галині Ткачук за уважне прочитання і передмову, і, звісно, Олені Максименко, яка передала на видання збірки кошти від продажу її власної збірки "Я тобі листопад". Найдавніший текст книжечки написано 2004 року, найпізніший - 2012-го, тому проект справді багаторічний )))). Вона має продаватися на Книжковому Арсеналі, також незабаром з'явиться у книгарнях, ну й автор має певний наклад. Після Арсеналу стане доступною електронна версія на сайті "Автура", і там буде зазначено ось що: "Усі кошти, зібрані віршами, будуть перераховані на потреби Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова". Оскільки вважаю, що не маю морального права, а тим паче в сучасній ситуації, щось заробляти цими віршами, які по суті й не мої, планую все, що надійде власне мені у грошовому еквіваленті, переказувати на ось такий гарний проект: http://medbat.org.ua/ - шпиталь, чиї добровольці їздять на передову і там рятують наших поранених воїнів. А всі, хто бажав би написати нищівний критичний відгук на збірку, можуть отримати її в мене безкоштовно )))


 
 
fotynija
Ще у листопаді 2013 року мала написати рецензію на смолоскипівські "Вибрані твори" Вінграновського, однак через Майдан зібрати думки докупи вдалося лише нещодавно. Врешті, вийшла ось така стаття про участь Вінграновського у нашому житті протягом останнього року, зокрема і в житті Майдану, тож - чекаю на нищівну критику!

http://litakcent.com/2014/05/28/ljudyna-bez-vkazivnoho-palcja-abo-chomu-varto-chytaty-vinhranovskoho/

Картинка для привернення уваги - "Молодий реп-виконавець Пахан Братан – учасник фотоконкурсу «Вінграновський в кожен дім»"

Репер
 
 
fotynija
25 February 2014 @ 07:59 am

Коли починали писалися ці рядки, всю країну стрясало від звісток про перших чотирьох загиблих і катованих... Так хотілося захистити кожного! Тепер ідеться про Небесну Сотню... Нехай це буде присвячено вам, хороші наші хлопчики, українські люди! Якою ж пустою і марною тепер видається усяка метушня порівняно з тим, що ви зробили і що віддали за нас усіх!

***

Тіло людини - із білої глини,

Шкіра людини - з м'яких оксамитів.

В центрі грудей - діамант неподільний,

Що найтвердіший у цілому світі.

Ласі мисливці по ті діаманти,

Рук не тягніть своїх необережних,

Бо Богородиця Діва Оранта

Ткала для кожного тіла мережку

З вен, капілярів, судинок шовкових,

Крові вшивала рубінові краплі,

На діамант накладала покрови,

Щоби до рук нетямущих не втрапив.

Хто викрадатиме краплі рубіна,

Хто її плетиво ніжне порушить,

Сам заплететься в липку павутину,

Що не відпустить і тіло, і душу:

Та павутина веде круговертю

Глибше у землю і далі в розпуку.

Буде по колу ходити до смерті,

Потім отак підуть діти і внуки.

Будуть ступати - і ступлять в пустоти,

Руку тягтимуть - не зможуть впіймати,

Будуть тікати з масної ніщоти,

Та павутина затвердне у ґрати.

Будуть питати: "За що нам ця кара?

Чим завинили, чому ми тут в'язні?

Хто нас заплів у цю долю чи карму,

Хто розплете ці вузли нерозв'язні?",

Доки надійде Володар Каміння,

Руку простягне крізь плетива рвані

І діамант відшліфований вийме,

Що об вузли обточив свої грані.

Діамант

 
 
 
fotynija
05 February 2013 @ 05:41 pm
Оце написала про гарну книжку Дзвінки Матіяш, читання якої рятувало мою душу у годинних вранішніх заторах, з нею було тепло і затишно, за що авторці окреме спасибі: http://litakcent.com/2013/02/05/bohorodycja-na-velosypedi/
І, хоча дозволила собі трохи критики, до чого зобов'язує жанр рецензії, насправді чуюся, скориставшись образом  самої Дзвінки, заїкою перед автором, бо ж книжка направду добра!

 
 
fotynija
14 вересня о 20 на подвір"ї Музею ідей у Львові разом із Ярославом Гадзінським і Сергієм Боровим покажемо наше спільне напрацювання стосовно певної музики, якої ніхто не замовляв і за яку відповідно ніхто не платить )))

Афіша2
 
 
fotynija
Страхи

16 вересня у Львові у кав"ярні "Штука" о 14 - поетичні читання про страхи і про їх подолання.
 
 
fotynija
08 September 2012 @ 02:31 pm
Друзі! Чи потрібен комусь КВИТОК З КИЄВА ДО ЛЬВОВА на середу, 12 вересня (прибуття вранці у четвер, 13 вересня): поїзд 91, ціна 90 грн. Пишіть у приват!
 
 
fotynija
08 September 2012 @ 02:24 pm


follow us, йдіть за нами, -
ми проведемо вас до найдальшої кімнати вашої уяви.

вечір психоделічної поезії, який занурить вас у напівмедитативний стан лише за допомогою музики, поетичних та візуальних образів.
використавши елементи навіювання та психоделіки, ми створимо ланцюг із поезій, який крізь коридори метафор, алегорій, сугестії, запахів, чорно-білих снів, світла і мороку - приведе вас до потаємної кімнати вашої свідомості.


поети:

заза пауалішвілі
світлана богдан
ярослав гадзінський
андрій грецький
олексій шендрик
олена степаненко
михайло жаржайло

-90 хвилин безперевного читання.
-90 хвилин музики та відео-інсталяції.
-90 хвилин чогось іще.

місце: Львів, вул. валова, 18-а, музей ідей (бернардинський монастир).
час: 15 вересня (субота), початок о 17:00.